я завжди знала, що ми з мамою ніколи не були найкращими подругами.
та і взагалі якби подругами.
але вчора, це просто був пік моєї злості.
вона сказала, що я "легкомислєнна" (з натяком, шо я шалава, чи що?) і що ми з братом "не пристосовані до життя "
а на моє питання "що ти од мене чекаєш?" вона промовчала.
ну от я і псіханула і сказала, що "у нас вдома завжди все не так, щоб ми не зробили чи не сказали, все завжди буде не так, я не здивована"

я наскільки була зла.
вона і половини не знає, про моє особисте життя, бо якби дізналася, то ахуєла б. якби знала про все-все, що я пережила і переживаю.

а В. вчора сказав, що любить мене. я сказала, що теж.
але сьогодні…я подумала, і не то що б я його люблю…просто він мені подобається.
до кохання тут ще далеченько, але нехай буде так як є.
поживем - побачим.
сьогодні ми маємо поговорити про те, чи варто нам зустрічатися.
а і правда…варто?