вчора я повністю провалила місію на 1000 калорій, зате сьогодні я досить таки прекрасно вписуюсь в рамки. ну як…ще цілий вечір попереду..не будем зарікатись.

вдома.
я люблю своїх батьків. дуже.
але в мене складається таке враження, що з часів маминої хвороби я стала до неї відноситися дуже жостко. я не хочу казати всі ті речі, батьки ніколи мене особо не закидують роботою. суть не в тому. що б я не зробила, то завжди буде не те, завжди буде не так, завжди буде недостатньо добре чи просто недостатньо. я не знаю коли це трапилося, але у мене всередині наче щось погасло. і я більше не стараюся. у мене немає ніяких мрій чи бажань немає тяги щось зробити чи допомогти, бо я знаю, що всеодно знайдуть до чого придратися. правду кажуть, що всі комплекси у нас ідуть з дитинства. я в цьому частенько переконуюся.

є дуже багато роботи, якої я не хочу робить…і я знаю, що мама часто плаче і винить себе в тому, що вона не може нам допомогти. хіба я не тварь?
ще один план на липень
* вчасно закривати рота перед батьками. не хамити. і більше робити роботи..бо всеодно лежання перед ноутом ні до чого не призведуть.

я думаю, може поїхати в серпні в К.? правда куди там їхати? до С..якщо він буде не проти, бо все таки я зараз з В. і до речі, у мене все частіше і частіше виникають думки про те, щоб сказати йому про те, що нам слід зустрічатися. але в той момент..мене щось зупиняє. не знаю чи це буде правильний крок. а з іншого боку, ніколи не дізнаєшся поки не спробуєш, правильно?