Кожного дня я розумію і пізнаю цей світ все більше і більше. Я зануюсь все глибше і глибше в цей безмежний (а може і обмежений) океан. Це настільки цікаво, я отримую від цього задоволення, або ж, як любить казати пан Іздрик: " лювлю від цього кайф". Мені настільки цікаво жити, мені настільки цікаво думати. От ти ніби йдеш в універ, по коридорах, вітаєшся з людьми, а насправді в тебе в голові надто глибокі думки, і ти десь там, у своєму світі. Колись ціллю мого життя було змінити світ, потім ціллю мого життя було змінити себе. Тепер в мене ціль - пізнати цей світ, пізнати себе. Зробити все, гребсти і зануритись настільки глибоко, наскільки я можу. Мені комфортно з самою собою, мені комфортно і приємно те, що я роблю в данний відрізок свого життя. Я живу, саме живу. Це відчуття доповненості, самоідентифікації, це відчуття цілісності, це відчуття внутрішньої наповненості - це надто круто. Впевненість в собі і прийняння всього таким, яким воно є. Єдине, чого мені, мабуть, хотілось би - це людей, з якими можна було вести полеміку. Тому що має бути дві сторони, щоб щось нове створити (або ж не нове, а давно забуте старе, чи до просто доповнене, а Бог його зна). Коли відчуваєш любов в серці, коли в очах вогонь горить, коли душа спокійна, а мозок має цілі - то чого ще хотіти в цьому світі (окрім затратних ресурсів на життя) ?