І ось. Сидиш і розумієш, що втратила усіх хто посідав хоч якесь місце у твоєму житті. Немає нікого. Ні друзів, ні коханого. Ось так одна лише по своїй дурості. Так, як би там не було з їхніх життів я пішла гарно і гордо, та чи краще мені від цього? Самотньо і пусто, просто надягаєш маску. Як ніби у тебе все добре і нічого тебе не хвилює. Робиш вишляд бездушної стерви, хоч такою не являєшся. ТОбі болить та ти навіть собі це признати відмовляєшся. В першу чергу намагаєшся довести собі, що все добре, з усіх сил обманюєш саму себе і при цьому всеодно не віриш. Не віриш бо болить. І здоровий глузд вже й не такий здоровий як хотілося б, втонув в океані емоцій, втратив рамки на тлі спогадів, розчинився в почуттях. І ось маєм, що маєм. Живу лише емоціями, вперто намагаючись довести людям, що це логічні кроки обдумані вздовж, впоперек ще й по діагоналі. А це емоції. І ось завдяки ним зарз одна в чотирьох стінах. Так пусто. Тут. Зліва, де ще нещодавно жив ти. Я більше ніколи тебе туди не пущу. і взагалі, мабуть, після тебе там нікого не буде.