я з тих людей, які однолюби.
які не зраджують,
які люблять до кінця.
але в мене занадто добре розвинена чи то інтуїція, чи то як говорять просто є "чуйка "
і коли все іде "по пизде" я починаю нервуватись просто ні з чого.
і не дарма.
я не хочу розводити тут якісь соплі, але якщо я сіла писати пост, то це напевно все навалилося на мене за раз.
три тижні вдома,
три тижні чи то найгірші чи то не гірші.
я так чекала тих нічних повідомлень і слів, які гріли мені мою душу..і…
тільки но я пересікла кордон і одразу все обірвалося.
я танцюю на тих самих граблях, практично з тими самими людьми, які навіть профілем схожі..
і що?
я боюся того, що наступного разу все буде гірше ніж є або було.
і що, вчорашня зустріч була спонтанною, ніби все а ніби і нічого.
найкраще, що могло бути, вже було.
ці нічні приїзди, пів години мовчання, сидіння в різних кутках кімнати.
я не люблю коли мене в чомусь підозрюють.
не люблю коли доводять мене до стану, коли починаю підозрювати я.
я хочу звичайного, Господи, жіночого щастя.
без підозр, зрад і всього того, що вбиває метеликів в животі.
я задаюся питанням, невже настав той момент, коли я сама собі признаюсь, що влюбилася.
мало того влюбилася, тю, буду українкою-закохалася.
скажу більше, мені так страшно.
я боюся, що можу обпалитися цими почуттями.
ми люди інших країн.
в нас інша мова.
інші погляди на все.
але..
я не хочу шукати відмовок.
я хочу..
хочу щоб він був просто зі мною.
такий який є.
мій.