Ave Virgo! Це мабуть трохи смішно звучить і по- дурному виглядає – бо я ще не збираюся помирати чи жити якимось особливо аскетичним життям – але скажу нині – ну, бо який сенс тягнути далі? – ти була моїм єдиним коханням. Справді смішно і по-дурному. Або давай так: якщо мені й судилося пережити почуття, надмір інформації про яке – лівої і правої – нам впарюють, і ми впарюємо одне одному споконвіку, від початку до кінця, так ніби нічого важливішого немає, так ніби нічим більше зайнятися, ніби ми прийшли на цей світ лише для того щоб кохати й кохатися, – так от, якщо мені й судилося пережити це відчуття, то я його пережив. А міг і не пережити. Як багато хто.
Мені пощастило. Я пережив і почуття і себе самого, я вижив, і зросту в мені тепер майже стільки, скільки в ялівцевому кущі за вікном. Але найважливіше, що все це пережила ти. Що не заламалася від моїх пристрасних істерик, не задихнулась у темницях куленепробивної хіті, не втонула в мутних сльозах чоловічого ідіотизму. Добре. Кажуть, ти десь далеко, десь там, де сонце. Добре.
Шкода. Шкода, що на фабриці, де ліплять і відливають людей, наші осяйні прозорі душі не відчищають від глини форм. Тому на початку ми так нагадуємо глиняних чоловічків. Дехто так і помирає, переконаний у власній глиняності. А з декого залишки форми опадають надто пізно, і тоді вже нема кому збігати за крейдою долі, аби переписати біографію одним коротким «ні». З інших – надто рано, і тоді незастигла душа розпорошується в безлічі фатальних «так». З мене воно злущується, злущується, люба, але я люблю падати, і обкачуюсь у глині заново, я падаю, мила, бо в мене така манера пересуватися. Я падаю, бо це гарантовано привертає увагу. Чи ж не на це свого часу звернула увагу ти? Знаєш, чого мені насправді шкода? Що я був таким придурком і замість тупо відриватися, пертися в нашому неймовірному, нірванному, задзеркальному, офігенному танці, замість зависати в твоїх обіймах, замість від’їжджати від твоїх запахів, замість втикати, стирчати, гребти й не паритись я щось там пругався, шебуршав, тужився. Щось там ковбасився. Кумарився.
Боже мій! Там було 52 ночі і 51 день чистого, нерозбодяженого приходу! Якби я це знав, якби не боявся, що це якась бухгалтерська помилка, і що ось-ось з’являться демони податкової і поставлять на лічильник. Якби я не лічив дні й секунди, якби не мурував поспіхом довкола тебе клітку, якби не обплутував тебе слизькою увагою, якби не діймав тебе своїми інфантильними сперматозоїдами… Знаєш, я ж міг зробити тебе щасливою. Якби не був переконаний, що любов – це камера попереднього ув’язнення, де двоє бавляться в найтупіший різновид суспільного сексу. Якби бодай здогадувався, що кохання там, де не лише двоє люблять одне одного, але й люблять інших, і інші люблять двох і кожного зокрема, а ще двоє люблять свої особисті заморочки і свої подвійні придумки, і свою самотність і спільних птахів на стежці, і персональне зоряне небо в собі, і не в тому суть, що найбільше вони люблять одне одного, хоч і це правда, просто вони взагалі люблять, просто вміють любити і люблять любити, і Бог зводить їх докупи, бо любити завжди краще вдвох. Бо так це працює. Тож just do it, засранцю, just do it, це твій job, твоя карма, йофана. Робіть це, діти. Тіштеся. Це ваша справа, ваш бізнес, і ніякої іншої справи на цьому світі в вас нема – тільки любити одне одного і цілу решту, хоча коли яка вже там решта, коли ви поруч, то «решту залиште собі». Не слухайте батьків, учителів, не вірте туристичним мапам. Не закарбовуйте в собі написи зі шкільних туалетів: туалетні стіни – це реальні скрижалі, це перша угода песпести, але ж не кров’ю вона писана!
Чого ж ви не хочете бачити інших слів? Спішите облажатися, як облажався я? Щиро кажучи, облажатися не важко. Бо гасла на воротах Верони і шкільні транспаранти дуже подібні – кожен заплутається. Бо люди схильні, затіваючи поважну справу, конкретне підприємництво, карбувати над входом сакральне «Lasciate ogni speranza voi ch ‘entrate». А який же віст без надії? Навіть ґазенваґен без надії не функціонує. Мені взагалі здається, що людська доля якось задом наперед, через задницю писана. Бо який сенс приходити сюди дурним і немічним, а помирати ще дурнішим, ще безсилішим. Це там на горі щось наплутали. Бо якби ми зустрілися сьогодні, ти навіть не помітила б моєї присутності, а я б зробив тебе щасливою, бля буду. І ми б собі рухалися разом навспак, від смерті до народження, у тому напрямку, куди завжди прямує світло. Ми злітали й зотлівали б разом, щоб зустрітися не над цвинтарним гнойовищем, а в осяйному лоні любові, ти вже вибач за таку лексику, хуйзна, як це ще можна назвати.
Ну, от, а сталося, як склалося. Добре, що нікого не покалічило, що ніякий горацій передчасно в яшик не зіграв, і жодна джулія в стокротках ласти не забула. Те, що в нашій історії було трагіфарсом, незалежні спостерігачі визнали драмою, нас із тобою канонізували, а нашими 52 ночами і 51 днем доповнили підручники біології. Тепер ти розумієш, чому їм ніколи не вдається відловити кайф? Тепер ти розумієш, чому я провтикав наш шанс? Тепер ти бачиш, як усе чудесно склалося? Шкода. Шкода, що в цьому було забагато пристрасті. Бо в шкільних туалетах писало, що кохання – це пристрасть. Там навіть Ісусовий тріп названо страстями. А любов – це мир, і жодної шкоди. Однак немає сенсу плюскатись у плюсквамперфекті. І нема що з’їжджати з теми: в мене були шанси зробити тебе щасливою, але шансів у нас не було. Я міг, а Воно не могло. Повір, це так, і нічого особистого. Мій глиняний чоловічок надто любив глину, аби полюбити тебе без неї. Мій глиняний чоловічок надто звик падати, а з тобою довелося б підніматися. У глиняних чоловічків кожне перше, справжнє, єдине кохання – чуже, бо в людей взагалі немає нічого власного.
Добре, що ти пішла. Кажуть, ти десь далеко. Зліва, де сонце. Добре. Дай тобі Боже здоров’я і миру. Ти була моїм єдиним коханням. Це трохи смішно й по-дурному звучить, але це правда. Take it or
leave. Vitatri te saltant! Ave, baby.