Самотність

Я стомилась від самотності. Вона до болю голосно мовчить десь в глибині. Крає душу, сильніше совісті… Самотність – маленька леді, яка комфортно розташувалась десь у внутрішньому світі. Вона радіє коли радієш ти, сумує коли ти плачеш, і інколи здається такою рідною… Сидить з коробкою чистих носовичків і наче сентиментальну драму, споглядає моє життя. Буває я думаю, що вона мені необхідна… як світло, як повітря, як ковток води в пустелі. Буває здається, що ніхто і ніщо не зможе її замінити.

Я звикла до одиноких вечорів в своєму ізольованому просторі. Хто б міг подумати, що я зламаюсь, що перестану вірити. Вірити в щастя, в щирі обійми, в нічні розмови по телефону, короткі поцілунки, тихі погляди, затишні вечори, в просте душевне тепло і всю цю рожеву реальність, яку передбачає закоханість. Невже я сама проміняла це все на маленьку леді – самотність? Години в інтернет мережі; зоряний вир нічних думок; домашній куточок приватного смутку; фальшива маска на всі випадки життя: «Все добре»; болісно-сумна музика, яка вивертає всі нутрощі, а потім змушує збирати їх назад, вона наче машина часу повертає тебе у минуле, змушує переживати весь біль знову і знову. Легкий приморозок самотності вкрив кришталево білим інієм моє беззахисне серце. Усамітнення – як воно є. Я бачу його істинне обличчя.

Навколо стільки людей, але вони гнилі всередині. Вони такі, якими хочуть, щоб їх бачили оточуючі, знаходять вільні вуха, щоб вихлюпнути весь потік свого внутрішнього бруду на поверхню. Тоді ти бачиш, яке жалюгідне людське нутро. Воно потребує ретельного прибирання. Люди не розуміють, що їм треба лиш зняти рожеві окуляри, перебороти себе, свою природу, а інколи ми мусимо зробити так як треба, а не так як хочеться. Ми зациклюємось на дрібницях і в той же час пропускаємо поміж себе набагато важливіші періоди людської еволюції. Як результат – деградація. Емоційна і моральна, внутрішня і зовнішня – люди відстають у розвитку. І більше того, їм це подобається.

Скажіть мені, як ? Як знайти поміж сірої маси споріднену душу? Не сприйміть все вищесказане записками егоїстичної сволоти. Просто я стомилася від самотності… І від недостатку справжнього, щирого, безкорисного спілкування. Інколи мені здається, що мій розум мене покидає. Він бере тайм-аут, і повертається лиш після тривалого відпочинку. А я в той час проводжу інтелектуально-повчальні дискусії з своїм внутрішнім людом. Коли ж розум повертається на свою звичну орбіту, він виганяє мене з місця оратора. А потім наче незалежний експерт дає нам усім поради. Тоді і я, і «моє внутрішнє Я», з своїми п’ятдесятьма відтінками, і маленька леді – самотність, і совість, і весь центр психологічної допомоги… Ми всі отримуємо нову порцію повчальних інструкцій, заспокійливих промов та уявної підтримки..

Коли ж я приходжу до тями, то розумію, що я говорю сама з собою. Сама собі даю поради, настанови, повчаю наче молодшу сестру… Скажіть я взагалі нормальна? Бо в такі моменти я відчуваю себе шизофреніком. Правда… Деколи я себе лякаюсь, хоча я вже звикла до такого способу само-підтримки мого жалюгідного існування. Проте, я маю безкорисного порадника, який завше поруч, який не вводить мене в оману та продумує замість мене всі найкращі варіанти розвитку подій. Я маю, друга – «моє внутрішнє Я» – незалежне відлуння моєї особистості. Яке більшість часу проводить у сплячці і лиш деколи пробуджує свою вельмишановну постать для повчально-моральних лекцій та увімкнення функції здорового глузду. Не знаю, що це за нісенітниця, але «моє внутрішнє Я» каже, що я страждаю роздвоєнням особистості.

Ось так ми і живемо: я і «моє внутрішнє Я». Фігово якщо чесно, але краще так, аніж перебиватися псевдо-дружбою та псевдо-спілкуванням. Людський страх залишитися одному настільки масштабний, що люди кидаються на перших зустрічних знайомих, імітують дружбу і безтурботне життя, обманюючи самих себе. Спочатку все здається йде добре, прогулянки, посмішки, жарти, веселощі, шумні компанії, насолода життям. Звучить привабливо. Але ці всі розваги також мають свій термін придатності. В кінцевому рахунку, коли радість минає і з’являються проблеми… Тоді ти лишаєшся один, кого цікавлять чужі проблеми? Своїх вистачає! Звичайно у вічі тобі так ніхто не скаже, ми всі культурні люди, але плавно ваше спілкування буде відходити в небуття. А потім дивишся навколо і думаєш, де ж вони, ті друзі? Тому я краще буду повільно сходити з розуму, таємно спілкуючись з кимось, хто живе всередині. Аніж дарма витрачати свій час та енергію на корисливих людей. Можливо, колись так і про мене хтось подумає, але мені байдуже. Життя занадто коротке, аби витрачати його на фальшивих людей.