вона прокинулась вчора від бажання суїциду.
на вулицях було порожньо, нестерпно і трохи сиро.
і не відомо: чи дощ її бив у душу чи в спину
і чи то він закинув їй зашморг на шию.

вона прокинулась вчора. і не знала, що їй робити.
її не чекали ні друзі, ні колеги і, знаєте, навіть кредити
її не чекали. життя давно її поховало.
а серце чомусь продовжувало бити.
груди синцями від стукотів були вкриті.
і від цього боліло ще більше.
вона кричала, а хтось казав: — тихіше.. тихіше
ви ж порушуєте комендантську годину,
це карається законом і ляпасом з тилу
від тих, кому на вас начхати.
краще лягайте ви, дівчинко, спати.
і стане все кращим у завтрішню днину”

вона прокинулась від бажання суїциду.
і ранок той був таким звичайним.
кіт іще спав, на столі стояв чайник,
недочитані книги у ліжку лежали
і просили забрати з собою.
хоч знали — прохання тут марні.
її чекали перони вокзальні,
та потяги, на які не потрібні білети.
для них потрібно лишень померти.

вона прокинулась вчора від нестачі кисню.
губи синіли і в тілі було так тісно.
хотілося вирватись з нього і податись у Данію,
на острів Пасхи і звичайно ж в Австралію.
побачити полярне сяйво і нікуди уже не вертати
хотілось літати. літати хотілось. л і т а т и. . . . .
а тіло заковане й стихле, не випускало душі.
останнє, що вона зробила–
це прочитала його вірші.

вона не кричала сьогодні. не пішла на роботу.
так і не погасила кредит. не сказала нікому, як сильно
її болить. і що життя – це найкраще, що тільки може траплятись.
головне допоки живеш, головне не зламатись.
її не шукав ніхто. лише кіт віднайшов записку:

“поїхала. не повернусь. заховалась у тишу.
якщо комусь потрібна, шукайте мене по мапі
я ще занадто молода, щоб помирати”