Вона не хотіла виходити заміж, він сильно пив;
Долю це замахало, вона сказала: „На раз, два, три –
Стрибаєте із вікна, а там як кому пощастить”.
І ось вони стоять на підвіконні. І під ними місто спить.
Вони купили разом квартиру і плюс собаку,
Вони хотіли мати дитину, яка би казала: „ Тату,
Давай не сварися з мамою і будемо жити просто,
Будемо ходити у кінотеатри і їсти пельмені з оцтом”.
Доля дає нам поезію, пиво і наш макдональдс.
Слави, кохання, щастя і грошей у неї обмаль.
Ти можеш життя прожити, граючись, ніби в кіно,
Але не помреш під музику, якшо ти не жан-поль бельмондо.
Смерть не зіграє тобі мелодію моріконе,
Для смерті усі однакові, для смерті – усі ми клони.
Доля нас розкине по світу, наче колоду карт –
У кожного своя доля, у кожного свій інфаркт.
І ось вони стрімко стрибають у прірву, взявшись за руки,
Вони хочуть померти, вони закохані, а любов – це муки.
І весь їхній політ до смерті – наче ранкова пробіжка.
Наше життя коротке й сліпуче, як кокаїнова доріжка.