У ці хвилини 40-ий безлюдний. Хулігани позасинали біля телевізорів. Передбачливі мами спальних районів доготовують сніданки. Одинадцятикласниці завершують всі переписки в інтернеті. Одне за одним гаснуть вікна, і я вкотре ловлю себе на думці, що, коли ви читатимете ці рядки, будете переконані – у всього цього є шанси. На майбутнє. На краще. Поки свистить вітер у підворіттях, блимають світлофори і повільно роз’їжджаються у всі сторони світу таксі з найближчої стоянки. Поки тривають ці циклічні рухи… Ви будете певні, що все це не просто так. Нічого з того, що відбувається, не може відбуватися просто так, міркуєте ви. Хоча я давно, дуже давно… а можливо, з вчорашнього вечора, певна – все в нашому житті випадок. Саме життя – випадок. Її вагітність, його смерть. Їхня пісня і їхня поразка. Її втеча і його неочікуване повернення додому. І все, все, все…