Сміємося. Є щось у цих хвилинах такого, що ні в які словесні схеми не впишеш. Не проспіваєш жодними хітами і не намалюєш на жодному полотні. Цього не вловить ні об’єктив, ні телескоп. Ні руки скульптора, ні руки хірурга. Коли ти, ні більше ні менше, відчуваєш себе на своєму місці. Коли ти відчуваєш на мапі свого життя крапку власного старту та крапку фінішу. Коли тримаєш цю священну приреченість на розкритих долонях, затамувавши подих і надувши щоки. Коли почуваєш себе богом. Коли Том звучить, а небо грізно мовчить. Перед бурею. Перед карнавалом життя… ще мить, маленька мить – повітря не вистачить, ти відкриєш рот, зі сміхом випустиш із себе повітря, і ця фантасмагорія скінчиться. Щоб початися знову. З криком, який сповістить тобі про нову крапку. Нову мапу. Новий світ.