Не буває так, щоб прокинутись – і від подиву отетеріти:
все, про що мріяла відбулось, все до чого так довго йшла
саме до тебе прийшло.
Зітхнеш відчай і його рознесе по квартирі незграбно вітер,
кидаючи обличчя в жар, викликаючи аритмію, шок.
Правда відкривається болісно й різко, як кровотеча,
яку жодними поцілунками не спинити.
Вчишся солідарно підтримувати тишу, розділяти з нею холодне
ліжко, цей безглуздий самотній вечір.
Наче так і повинно бути, наче ви з совістю давно квити.
Не буває так,
щоб тобі власне життя дали в руки, немов сценарій.
Щоб ти нишком підглянула репліки й дії.
Щоб знала кому довіряти, кого впускати в дім.
Він бере твою руку, а ти віддаєш йому серце, ховаючи очі
безнадійно вологі й карі,
так легко, наче воно ніколи не було твоїм.
Леона Вишневська