Іноді люди шукають все життя, а іноді знаходять за день… Іноді ми чекаємо, чекаємо, чекаємо, а іноді примушуємо когось чекати нас. Іноді ми плачемо від сміху, але останнім часом все частіше сміємося, щоб не заплакати. Іноді ми стоїмо, розкинувши руки, назустріч вітру, вбираючи в себе всю енергію його неприборканої волі, а іноді, закутуємся в пальто і зав'язуємо шарф тугіше. Іноді ми зустрічаємо когось, і нам здається - це назавжди, а іноді проводжаємо, і розуміємо, що так і мало бути. Іноді ми прагнемо до спілкування, розширюємо коло знайомих, кудись поспішаємо, до когось поспішаємо, а деколи хочеться просто закрити очі, і більше нічого не треба. Так, і правий той, хто говорить, що всі люди по суті своїй народжені самотніми. Дійсно, всі ми одні. І навіть у мільйонному оточенні спалахів, камер, блиску і шику, ти можеш бути самою самотньою на світі людиною, і, прийшовши додому, повалитися на ідеально заправлену ліжко з шовковими подушками, і заснути, або може заплакати, від перенапруження і почуття цілковитого морального спустошення. Іноді ми ховаємося під дахи, навіси, і парасольки, ховаючись від надокучливого дощу, а іноді молимо Бога, щоб цей дощ ніколи не закінчувався, і йдемо, закинувши голову до неба, і шльопаємо босоніж по калюжах, і відчуваємо абсолютну незалежність від людей і нескінченну зв'язок з природою. Іноді нам простіше простого сказати "відчепися", а після так безглуздо починаєш сумувати за людиною який "приставав" і хочеться попросити "пристань до мене назад, будь ласка", але вимовивши цю фразу про себе, ти вирішуєш, що вголос вона звучить ще дурніший і замовкає, в очікуванні.