Я б віддала бодай не всю себе у твої субтильні руки, у твоє прожите з горем нерозділеного щастя серце.Бодай не всю душу.
Я б просто любила і вірила,
чекала б і знала,
що зараз відчиняться двері, немов би у потойбічний світ, і знову важким кроком, втомленим від очікування зустрічі, зайдеш ти!
Я як завжди обійму і ніжно поцілую(так як тоді, як вперше) і заходитимусь розігрівати вечерю, яку, як не дивно, ти їстимеш зранку наступного дня.
Я звикла уже до твоїх безнадійних робочих буднів, я розумію і ціную усе що ти коли-небудь робив для мене.
Хоч ти і невблаганно мовчиш, я все ж відчуваю наскільки ти любиш мене, ти дихаєш любов'ю, ти вдихаєш мене у себе.
Я читаю тебе немов книгу, з початку в кінець, і роблю закладки у тобі, аби перечитувати ще раз і ще, ти ж бо ніколи не втрачатимеш сенс.
І байдуже, жодна краплинка сірої буденності не преповнить нашу чашу почуттів.
Ми танцюватимемо вальс під дощем, І щем поміж ребрами буде пекти.
І щоб там не сталось, я любитиму тебе, віритиму тільки тобі, цінуватимему, цілуватимему, і молитиму Бога за тебе.
Бо ти ж мій унікальний, до болю справжній та просто найкращий.
ТИ щораз закладатимеш моє неслухняне пасмо за вухо і ледь чутно шепотітимеш:
—Кохана, ти чуєш, я ніколи тебе не залишу, навіть коли ти сама будеш благати мене про це, ти ж бо моя "маленька незалежність" хоч і повністю залежу від тебе.