Якось раніше було набаго легше вичавити з себе залишки замертвілих думок та почуттів, що колють десь глибоко, недаючи вільно дихати. Я так давно не зверталась ні до чого з такими словами, які б значили лиш одне - бажання поговорити. Дивно, але я хоч якось могла б сказати, що таке кохання, дружба чи щастя, дати визначення таким речам, в яких непогано знаюсь та які є в моєму житті. Але що таке розмова - ось, я зрозуміла, що мені невідоме.
Як давно хто ділився враженням від фільму і знаходив того, хто б підхоплював цю вражаючу думку і підносив те захоплення ще вище? Ніби звичайні речі, але…завжди існує але.
Будучи під владою лінощів, доходжу до основної думки про парадокс замкнутості особистостей у собі: а чи їх хтось слухає? Усі попередні діалоги скидались на щось типу:
- Я заламав ногу.
- Ох, а в мене так болить голова
Усе перекидається на те вже мені ненависне " а в мене", що просто стирає будь-яке недавнє бажаня проникнутись щирістю до розмови, бути легким у спілкуванні.
Ось що вбиває зараз - відсутність потреби підтримувати контакт з людьми через те, що вони більше не вміють просто слухати і відповідати.