я згадую як би я рік назад описала свій теперішній стан. я б написала, що мене покидають сили, я нічого не хочу, мене не розуміють і т.п. приємно знати, що за рік я стала трішки розумнішою. деякі речі мене важко казати. частіше за все вони мене мучають, коли я на одинці. коли я зустрінусь з людьми, то ніби в мене все ок. просто душа ниє. на цьому все, в мене немає бажання розповідати, як годину тому я мало не розплакалась серед вулиці. або як за день з"їла три шоколадки, бо, як не банально це звучить, солодке реально піднімає мені настрій. мені навіть не хочеться розповідати, що мені приснилось, бо це справді страх, це аномально і гидко. вже місяць все валиться з рук. за що я б не взялась - у всьому лажа. почалось все із зірваної поїздки. це бридке відчуття, коли навколо ні душі.. і тиша, тиша нереальна. день тільки почався, світ лишень прокидається і ніжиться в перших промінях квітневого сонця, а твої очікуваня і мрії вже розбились вщент. цілий місяць я ніби в пеклі. але це звісно гіпербола. але в якомусь сенсі я б хотіла палати. натомість я з кожним днем все холодніша, думки мої апатичніші. і це якось дивно поєднується з моїм бажанням якомога більше бути "десь", робити "щось".

мені вже не хочеться писати яка я нещасна. просто хочеться ридати всю ніч, а на ранок аби лишень очі не були червоні. і вставати кожного ранку, такого ненависного ранку, і робити бодай щось.