Я жахливо захворіла. Не можу нормально діхати, говорити і ковтати. Вже два дні висока температура. Але хворіти фізично не так страшно, як хворіти морально. Мене повільно вбивають люди які мене оточують.

У мене є друзі. І я вважаю їх хорошими людьми, і хорошими друзями. Але за ті два дні, на які я випала з життя, ніхто не позвонив, не написав як я. Нікому не цікаво що зі мною, нікому не цікаво чому мене нема. У всіх своє життя і свої проблеми. Мої проблеми нікого не цікавлять. Мої друзі раді коли я поруч. Я завжди всією душею переймаюсь тим, що у них відбувається. Завжди допомагаю, коли потрібно. Завжди утішаю, коли їм боляче. Я завжди з ними, коли я їм потрібна. Але коли я їм не потрібна, про мене просто забувають. Деякі навіть не знають що мені погано і я не можу встати з лішка. Адже так важко взяти телефн у руку, який завжди поруч, і набрати мій номер.

Мене вбиває те, що я переймаюсь людьми. Те, що я завжди чесна і щира з ними. Те, що я віддаю себе близьким без остатку. І те, що я ніого не отримую натомість. Мною просто користуються.

Мої проблеми по справжньому хвилюють лише матір. Дай їй Бог здоров`я.