Глибока ніч стояла над нами,
і зорі світили нам із піднебесся.
І ось саме цієї глибокої ночі
ми вибирались із бундесу.
І коли така ніч і нікого навколо,
і по радіо всі говорять лише польською мовою,
на крайняк — німецькою,
завжди згадуєш усіх рідних і близьких.
Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.
Як же так, думав, все життя — як оце
польське радіо: жодної тобі поваги до православних,
демократія, думав я, їбав я таку демократію.
Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?
Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,
нормальний курс, гарантія на півроку
з правом продовження.
І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,
готель, в якому вона працювала,
і я шепотів їй — Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,
я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,
і вона сміялась, відводячи очі — придурок, ну це ж не серце,
це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце у мене тверде і холодне,
таке як хокейні шайби.
І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,
наче Марія і Йосип на двох віслюках,
купуючи на заправках лише найнеобхідніше — консерви і презервативи.
Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,
і радіо глохло від утоми, я почав засинати,
підіймаючись у піднебесся.
І тоді на трасі з’явився мотель.
Вона його помітила першою.
Першою вона до нього і увійшла.
Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише
пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,
вимкни на нехуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?
Які новини можуть бути у католиків?
В них немає новин з часу останнього хрестового походу.
Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи
свої пилки і ножиці,
дай йому відпочити.
За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс
до машини. Ну, думаю, справді — не ховати ж її до багажника, тупо якось:
кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,
доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.
І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,
ранок був холодний і свіжий, і я
на якусь мить відійшов собі відлити.
І саме тоді вони й випасли наш мерседес —
троє берлінських знайомих, котрі йшли по сліду, винюхували нас
серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили —
тихо, говорили один до одного, тьолка спить, він десь поруч, тихо,
не розбудіть тьолку,
не розбудіть тьолку.
Що такий смурний, братішка, — запитав український таксист,
вже на виїзді з Мостиська, — що за діла? А що я міг йому сказати?
Я ніби пілот Люфтваффе,
так ніби юнкерс мій підбили а сам я встиг вистрибнути.
Мені б тішитись, а я стою посеред лісу,
і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки
білоруських партизанів?
Ну що, далі водій почав співати,
ясна річ — бандитські пісні,
такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,
але приблизно таке:
не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.
з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі Вінниці.
я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.
кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег Дунаю,
там і сконаю.