з одного боку, я вже якось вирішила робити будь-що тільки якщо дуже хочу.

з іншого, я намагаюсь не зарікатися, але роблю це через звичку.

я не чую себе, своє серце, свій внутрішній голос, свій розум, не знаю, чого хочу.

зараз думаю про те, що лажово, коли щось круте стає звичним і тому перестає бути крутим. це одна з причин, чому я не стовідсотково хочу вступити до Дніпропетровська.

так багато безглуздого розбрату серед людей, який вбиває нас. усіх нас. не тільки тих у касках з щитами на майдані…