Кохання. Вічна тема людства. Вічна проблема людства. Тема на котру можна говорити дійсно безкінечно, адже скільки людей, стільки й думок. Мені дуже хочеться викласти всі свої думки тут, так сказати «на папері». Але в голові навіть думки не зібрані до купи. Я, напевно, рік не писала пости в ворді. А от зараз закортіло, як тоді, як раніше, як колись. Проперло мене на відкровення. В голові тільки що промайнула цікава гіпотеза цьому бажанню, але про неї згодом, можливо.
Можна повірити в кохання, якщо знайти певну «свою» людину і можна прожити з нею до кінця своїх днів. До самої, самої старості. Але, існує одне але. На Землі живе понад 7млр. чоловік. Візьмемо до прикладу жінку, котра бажає знайти так звану «свою» людину, знайти вічне кохання. Але вибирати їй доводиться з тих, хто її оточує. Тобто кохання свого життя вона мріє знайти, але вона не думає де вона його буде шукати. Її межі «пошуку» не виходять за межі міста в котрому вона живе. Вона дивиться на всіх хто в її полі зору. Вона дивиться на чоловіків у магазині, на чоловіків на роботі, в транспорті, в кафе. Там де вона, вона його шукає. А якщо саме той хто їй потрібен знаходиться за тисячі кілометрів від неї, той який шукає її! Який мріє про неї, про вічне кохання з нею. А вона дивиться на чоловіків з роботи.. І тут вона, як їй ніби здається знаходить «того самого єдиного». А він просто вміє красиво говорити, пускати пилюку в очі, дарувати гарні подарунки. Він робить усе про що мріє кожна. Він вимовляє фразу «я кохаю тебе понад усе на світі». А вона сліпо вірить йому, довіряє саму себе, свою душу, своє тіло. Вірить, що це «назавжди», адже по-іншому бути ніяк не може. Але через деякий час ця «вічність» закінчується. Через місяць, рік чи 10 років. Це все припиняється. І виявляється, що він зовсім не той «єдиний». А десь за тисячі кілометрів про неї ще досі мріє той, дійсно той «єдиний». Про існування якого вона не здогадується! А він знає, що вона є. Але не знає де її шукати. А вона вже розчарована, не мріє про того «єдиного». Вбита життям, роботою, побутом. Можливо, має дітей. Самотня. Не вірить у кохання. Не шукає його. Думає, що його не існує. А він існує, просто. . Я не знаю, яке тут має бути «просто».
Вони не зустрінуться ніколи. Ті двоє, що призначені один одному. Вони мріяли один про одного, але вони не зустрінуться. Бо не шукають. Сидять вдома, на роботі, у своєму місті, котре знають напам’ять. А треба їхати за тисячі кілометрів і далі продовжувати мріяти. Ми просто обмежені тими, хто поряд з нами. Ми чомусь не ідемо далі, далі за межі нашого оточення.
Може наша доля за морем? Не бійтесь, шукайте.