Мої дні настільки залиті брудом, що чую тільки *працюй, працюй! Витри сльози, вони нікому непотрібні!* У цьому домі, ще таких рядянських звичаїв немає місця дня ніжності й переживань. У собі чую, як щось говорить, що це не вдале місце для мене, що я імпресіоніст, я романтик. Сьогодні особливий день, бо відчуваю навіть важкість повітря й здається, що люблю усе, що бачу, усе, що звикла ненавидіти. Таке буває дуже рідко, а коли стається, то повертає мене у часи дитинства, бо тоді кожен день був сповнений любові до того, що бачиш. Тоді дні проходили крізь тебе, лишаючи у тобі свій слід, на пам*ять. Вірю є ті, хто мене розуміє. Бути точнішою, не мене, а романтиків вцілому. Я навіть знаю хто ці винятки. Це мої викладачі літератури, які й не здогадуються про потаємні ходи моєї душі. Так жаль, бо саме вони підживлюють таке втомлене і нікому непотрібне "я". Давно почуваю себе білою вороною в товаристві кротів, що бояться світла. Радісно їм так лиш під себе рити, а я все літаю там десь, сама і все що бачу крізь себе пропускаю, усьому співчуваю, за усе радію. Буває, радієш тому, що бачиш більше ніж інші, але, признаюся, великі страждання це несе за собою. Я відчула, що мені погано, коли я намагаюся бути тим, що ви називаєте "нормальною", і моє "погано" вже дуже довго триває. Краще я буду незрозумілою вам, але звільнюся від ланцюгів, які день за днем все сильніше мене стискають. Я не хочу й не можу більше придавлювати поетику своєї душі.