Уявляю себе поетесою, вдягаю старомодні сукні, знаю, їх тепер називають ретро, вони дешеві, тому доступні. А ти й досі носиш покудлачений светр не вимикаєш приймач на кухні, там кажуть, що сьогодні почалась осінь. Якби ти мене теж так уважно слухав, тоді тобі наврядче здалося б це дивним. Ми пропустили декілька слів, тому розмови стали незрозумілі й порожні. Щоб зустрітись з тобою мені потрібні тільки дві гривні в один кінець і багато пляшок пива. Я бачу гнилі рештки сорому, людей, що на кожній зупинці лізуть мені в душу. Хто поглядом, хто необачним дотиком, а хто штовне з усієї сили так, що синці не сходять місяць. Голова забита параноєю вщент. Ви так печетесь, щоб неодмінно зайняти собі місце, а я їду покищо стоячи. Роблю на своїй самодостатності надто помітний акцент, у мене залізне серце Танатоса, думки важкі та зношені. Я виснажений пацієнт сьогоднішньої осені. Тобі неймовірно важко згадати моє лице, навіть якщо воно посміхається з кожного бігборду цього занедбаного міста. Я надто горда, щоб поряд з тобою сісти. Знаєш, це… Одна з сотні речей, які ми щоночі в молитві просимо. -Господи, дай мені терпіння та сил до наступної осені.