Жіночі образи в романі Стендаля «Червоне і чорне»
«Любов – чарівна квітка,
але потрібна відвага,
щоб підійти й зірвати її
на краю прірви»
Стендаль
1830 року Ф. Стендаль написав роман "Червоне і чорне" — твір, що увічнив ім'я письменника. Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, про двох героїнь - пані де Реналь і Матильда де ля Моль.
У центрі роману простий сільський хлопець Жульєн Сорель, який прагне незалежності і бажає змінити свою долю. Так сталося, що в короткому житті юнакові зустрілись дві жінки, що відіграли певну роль в його погляді на вищий щабель суспільства. Цікавими й своєрідними є образи пані де Реналь і Матильди де ля Моль. У морально-психологічному плані роману вони виступають тими полюсами, між якими промайнуло коротке життя Жульєна Сореля. Саме кохання до цих двох жінок віддзеркалює різні грані характеру героя.
На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя. Весь нерозтрачений запал своєї молодості, розуму, почуттів вона віддала вихованню двох дітей. Брала участь у благодійних акціях, що організовував її чоловік. Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше. Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася дурною. Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям. Для пані де Реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю та її обов’язком дружини, матері, християнки. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Цілком закономірно, що пані де Реналь постійно вдається до крайнощів. Коли захворів її син Ксав’є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після цього, як тільки загроза здоров’ю хлопчика минула, підробляє анонімні листи, аби захистити своє кохання і Жульєна.
Друга жінка у житті Сореля — аристократка Матильда де ля Моль. Матильда де ля Моль - жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення.
Дівчина з багатої, гордовитої сім'ї, Матильда зневажливо ставилась до молодиків, які її оточували. Дівчина жила, в очікуванні, що з'явиться герой, схожий на улюбленця її ідеалу — Маргарити Наваррської. І ось він з'явився в особі батькового секретаря. З-поміж примружених вій роздивлялась знатна красуня незаможного юнака. І все те, що вона очікувала, на що сподівалась, Матильда знайшла в Жульєнові. Але кохання цих молодих людей більше було схожим на змагання, бо вони постійно мучили одне одного. Усьому виною було хворе честолюбство Сореля. Матильда розуміла, що, одружившись із Жульєном, вона потрапить у те суспільство, до якого ставиться з презирством. І знову ж таки — Жульєн не любить її по-справжньому, бо душею він вже з пані де Реналь.
Фатальні постріли у церкві — і Жульєн потрапив до в'язниці. Пані де Реналь навідується до Сореля кожен день, і тільки перед стратою він зізнається, що ніколи не був такий щасливий. Любов пані стала для юнака найвищим щастям та лихом його життя.
Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами. Отже, пані де Реналь і є та сама благородна душа, яка, за висловом письменника, тільки й заслуговує на кохання.