Осінь. Ідучи до школи або універмагу звертаєш увагу на інших людей. Ти ідеш посміхаючись, а вони на тебе дивляться як на особу, яка зовсім втратила розум. Заглядаєш їм у очі і нічого не бачиш, немає в них блиску, лише сум і розчарування. Спочатку здається, що це лише обман (ілюзія). Тоді вдивляєшся в обличчя, усі вони якісь блідні з чорними колами під очима і лише у деяких цю композицію (феєрію) доповняє рум`янець на щоках – від холоду.
Оглядаєшся довкола. Чоловік років сорока нервово сіпається, запалив – певно депресія. Молода мати кричить на своє чадо, яке влізло до калюжі. Жінка теж стомилася від дощів та холоду, хвороб дитини, безсонних ночей, температури-набридло усе. Інші люди пробігають по вулиці розштовхуючи інших аби швидше добратися до свого пункту призначення. Усі чимось розчаровані та поглибленні у свої думки.
Тобі хочеться якось їм допомогти, вселити надію аби вони не хвилювалися, ще буде весна…не одна, тому ти мимохіть посміхаєшся, але на твою посмішку відповідають лише касири АТБ, авжеж, це їх справа. Тоді ти виходиш із супермаркету (іноді вибігаєш, від розпачу), встромляєш навушники до вух, вмикаєш якусь класичну музику і йдеш дивлячись собі під ноги, щоб не бачити інших очей. І тебе більше не приваблює, ані гарне пожовкле листя, ані відблиск мокрого асфальту під світлом вуличних ліхтарів, ані каплі дощу. Здається, все місто охопила епідемія суму. Ти хутчіше йдеш до дому, лише в цьому місці маєш спокій, почуваєш себе захищено. Береш каву, книжку і йдеш до вікна, замотуєшся в теплий плед вдивляючись на сіре місто за склом. Розумієш, що цю безбарвність, тьмяність і сіру погоду розбавляють тільки різнокольорові парасольки, так і далі пробігаючи людей.