По дорозі до омріяної Польши -мене, наче осінило. Я, врешті-решт, збагнула давно-незрозумілу мені приказку:"добре там, де нас нема", ось така штука - життя. Ніби, що я можу знати на свої 17, хоча ніби й знаю та й добре знаю. Але по дорозі до омріяної Польши, я зрозуміла, що в житті може(мусить) бути лише біла смуга. Ми стільки подорожуємо, і не помічаємо однієї важливої штуки. Кажуть: велике помічаєш лише відійшовши; я віднеслась до цього глобальніше(завжди я кидаюсь з крайності в крайність, от то вже я) - я їду звідси, хоч неназавжди, але це вже успіх і мій особистий level up. Кого хвилює моє життя, читайте мій блог, на здоров'я(створюю для когось ілюзію, що хтось є частиною мого життя) говоріть скільки влізе, робіть пусті висновки на рахунок моїх відносин з людьми, з ким я посварилась чи полюбилась, I DON'T CARE. Я у горманії з собою вже, як мінімум місяць, збагнула декілька речей, що добряче допомогли мені, змінила пріоритети і ставлення до людей (котенята такі милі, хто зрозуміє той і молодець). Я вже, ей-богу, не буду допомагати комусь ставати на ноги, бо це пропаще діло, знаєте, любі, I'm fed up. Від тепер тільки прєдаставлєна сібє любімай і планам, які я запланувала аби дійти до тієї давньої, але вже такої близької мрії.