Коли ми були молодші, ми ховали руки під сорочку і говорили людям, що втратили руки. Перезавантажували відеоігри, коли знали, що програємо. Спали з усіма іграшками, щоб ніхто з них не образився. У ручці, з кількома кольорами, намагалися натиснути на всі кнопки відразу. Найскладнішим рішенням було визначити, в яку гру зіграти. Ми чекали за дверима, щоб налякати когось, а потім йшли, тому що вони були там занадто довго. Прикидалися сплячими, щоб нас відносили в ліжко. Думали, що місяць слідує за машиною. Дивились, як дві краплі дощу скочуються по вікну і робили вигляд, що це гонка. Сідали за комп'ютер, щоб просто помалювати в Paint. Єдина річ, про яку ми повинні були піклуватися - це тамагочі. Єдині фальшиві друзі, які у нас були, були невидимі. Проковтнувши насіння, ми були налякані до смерті через те, що дерево буде рости в нашому животі. Розбите коліно лікується простіше, ніж розбите серце. Пам'ятаєте, ми були дітьми і не могли дочекатися, коли подорослішаємо? Про що, бл*ть, ми думали?