В душі щось робиться. Нарешті паніка, а не чистий похуй. Я дурна. Я маю можливість бути щаслива, але щось штовхає мене на зовсім інші кроки. Чому ж?! Я з осені добивалась твоєї уваги. Боялась написати тобі. А зараз я можу зробити це в любий момент. Я можу вийобуватись, придурюватись, дурачітись будучи в спілкуванні з тобою і абсолютно не боятись що це буде виглядати дивно. Я така яка я є. Вже від однієї думки про це можна бути щасливою. Але напевно я боюсь. Тому іду гуляти з іншим. До якого нічого не відчуваю. А потім себе за це караю. Я боюсь прив'язатись як до нього. Боюсь що буду так само потім мучитись. Навіть коли пройде рік. Я втікаю від любові. Це не легко. Особливо коли вона взаємна. Я дуже прив'язалась вже. Я ловлю себе на думці що скучаю кожну хвилину. Все все все. Стоп! Треба тримати це все в собі. Не можна давати волю почуттям. Не можна!

Як все важко! Як все запутано, не ясно. Присутнє велечезне бажання напитись! Може тоді я розповім все що відчуваю. Охх, прокляте літо.

Не такий пост вийшов, як мав бути. Телефон вбиває мої можливості.