Коханих ми відчуваємо всім серцем і усією душею, навіть на відстані. Я теж тебе відчуваю. Це не пафосна публікація. Це лист. До тебе. Прочитай. Прошу.
Все почалося просто і, як ти казав, занадто швидко. Ти подарував мені те, чого бажала усім серцем. Того, що вечір подарував нам. Мені. Я буду пам*ятати цей вечір вічно і завжди буду прагнути його повернути. 30.11.12 – звичайна дата, яка перегорнула мій світ, але і зрадлива. Ти знав чудово, що зі мною було, але вчинив так, як… Неважливо. Подарувавши мить, ти вкрав усе, що в мене було та подарував їй. Що правда? Розкажи. Адже ти втік, просто без пояснень. Сьогодні 7 місяці минуло, а я все пам*ятаю. А ти? Взагалі чи були ті почуття? Кожну ніч я засинаю та думаю про той день. Що було не так? Скажи! Я зрозумію. Зірки показують нам шлях, але досі не знайшла свого до тебе. За що? Що я накоїла? Занадто сильно тебе кохаю? Але ж я не бігаю за тобою та не горлану, що все, що ти робиш – чудо! Я кохаю тебе серцем, усією частиною свого тіла. Кожну хвилину я чекаю дзвінка від тебе. А телефон мовчить. Кожну секунду я хочу, щоб ти був поряд. Ось тут. Зовсім поряд. Що трапилось? Що?
Ти відхрещуєшся від слова «кохання», але за декілька днів до того я написала, що кохаю і видалила. Бо знала, що це лише викличе посмішку на твоєму обличчі. А тепер жалкую. Я хочу до тебе. Не розумію чому? Що сталося? Поясни.
Ти подарував мені життя! З тобою я одужала. Але в одну лишень мить захворіла знов. Нічого, що окрім одного лишень поцілунку більше нічого не було. Але я його збережу. Він буде квітнути у нашому садочку різними барвами та квітами. Я занадто сильно тебе кохаю, щоб відхреститися від тебе. Моє кохання. Мій біль.
«Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.»