Боже, як я скучила! це просто не передати словами. так сильно. це почуття висмоктує з мене все, виснажує жахливо. він так потрібен мені. так хочу знову міцно-міцно обійняти його, дуже міцно. і так ніжно-ніжно, ледь чутно поцілувати його губи, дуже ніжно, до мурашок. вловити на собі його погляд, перехопити те чорне беззоряне небо, глибоке, бездонне. провести рукою по грудям, по пресу, з натиском. крізь волосся. і знову обійняти, щоб забракло повітря. і пальці перебрати, водити ними так турботливо, так, ніби вони от-от відпустять мою руку, але вони не відпустять. вони не відпустять її. і я не відпущу їх. я не відпущу його руки. і пальці крізь пальці, у замок, найміцніший на світі, який зачинили на ключ. а ключ вкинули у жерло вулкана, в нікуди, в ніщо, в безкінечність. вони сплетені навіть коли ми у різних країнах. але я скучила. невимовно. я не бачила тебе всього місяць. просто я дуже звикла до тебе. просто я довіряю тобі. я пустила тебе так глибоко і дуже важко кожного разу виривати коріння. я поглинула тебе. я поглинула твій запах, твій дотик, твій погляд, твої поцілунки, обійми. ти в мені. ти у моєму днк. і тому мені так важко. ці розлуки, ці чортові розлуки, ці невимовно болючі розлуки. це як шкіра на рані: її розтягуєш, а вона пече нестерпно, все сильніше, пульсує, кровоточить, не загоюється. бачу, як він засинає один, я засинаю одна. а руки сплетені. і я обіймаю його, кладу голову на його груди і полинаю у безтурботний сон із найщирішою посмішкою, знаючи, що точно така сама посмішка застигла і на його устах. я дуже скучила. дуже. дуже. у степені гуголплекс. варшава. вітер. сонце. блакитне небо. парк. ранкові вулички. велосипедні доріжки. автобус. następnyj przestanek, емпік. площа ринок. затишні провулки. стадіон. бігборд із серіалом. костели. метро. магазинчик. вісла. узбіччя дороги. трамвай. автовокзал. кольорові будиночки. наша квартира. наша кухня. наша кімната. наше ліжко. наша ковдра. наші ми. he makes me feel like home. she’s leaving kyiv to come home.