Я приходила у твій дім, наче в храм, коли всі з нього йшли.
Не боялась ні буревію, ані грози.
Не осуджувала, не здіймала галас.
Засинала поряд тоді, коли інші вже прокидались.
Зрада, наче огрядний смердючий грузин,
візьме твоє серце і зробить з нього шашлик,
найсмачніший у всьому Тбілісі.
І навіть, коли …
для чужих твій світ у гріховну яму впав, для мене у ній ти вознісся.
Совість не сватають і не дають за неї калим,
сотнею овець та шовком не повернути довіру.
Небо над Ріоні, як і твоя душа, безбарвно-сіре.
Казбек огортають хмари, за ними блискавки ріжуть ніч,
немов орда безголових фурій.
Я тримала долонями ці приречені на падіння вірші-скелі.
Хто ти,
воїн чи вовк у овечій шкурі?Врятуєш мене чи байдужістю вб’єш?
Десь за обрієм сходив чорнилом туман,
мов два пера пліч-о-пліч вітали світанок. Моє і Шота Руставелі.
—Леона