Знову на місто і не тільки спустився вечір а точніше ніч. І в голові ці думки а всередині вакуум який ти сам ніяк не можеш розірвати ти його тягнег тягнеш а він не рвется і ти в ньому самий навколо життя люди, шум а ти там зовсім один і не можеш вирватись. І ці думки навіть не думки, а звичні для людей здогадки типу "А коли я зустріну ту єдину?" або "А якщо зустріну чи буде вона мене кохати?" і так постійно ти сидиш думаеш, гадаеш і мрієш а насправді в тебе нічого немає, ти пустий не заповнений сосуд який чекає душевного наповнення іншою людиною. Ти чекаеш і чекаеш а її немає, можливо правду кажуть що якщо тобі важко то це лише половина шляху або не так кажуть не пам*ятаю. Але так немає коханої людини і всі кажуть що це свобода, а що якщо більшість просто зустрічали не ту людину і їм здавалось що вони в клітці, що якби люди зустріли саме ту людину яка не створювала ілюзію клітки що тоді ? Мені всетаки здається що навпаки коли людина сама то вона в клітці, в клітці думок і суспільства, а коли вона зустрічає саме ту людину яка повинна бути з нею то вона отримує крила і неймовірний шанс подивитись що там вище хмар і насолодитись цим.
Тому шукайте свої крила, летіть дивітся що там вище хмар і розповідайте людям типу мене які цього не бачили і побачать напевно не скоро, нам цікаво, мені цікаво.