" вот дивись. тобі завжди шось не так. це скажеш – не так. то скажеш – не так. змовчиш – не так. а коли ти кажеш «придумай шось», це рівнозначно тому, шо тебе за 2 секунди хапають за руки, прив’язують до стільця, в очі тицяють лампою на 500 ватт і говорять «придумай шось». коли в тебе є настрій – все прекрасно. коли нема, то мушу розгрібати я. і знову-таки вічно шось не так. того я просто не знаю, шо сказати, шоб стало так. в нас немає спільних знайомих, шоб я могла розказати якусь суперісторію, шоб тобі було зрозуміло, бо ти знаєш цих людей. а якшо я почну розказувати історії, пов‘язані з моїми друзями, ти ж нічого не зрозумієш, бо це зовсім інше коло спілкування. тоже ж не будь егоїстом. якшо мені є шо сказати, я говорю, не треба мене викручувати і зганяти на мені свою апатію. і не потрібно казати, шо у тебе є настрій, бо я дуже добре знаю, який ти, коли він у тебе є".
не будь егоїстом, прошу! і так важко через відстань. трохи по-бабськи я написала, але вже просто накипіло. ну скільки так може продовжуватись? і правда, якщо мені є що сказати, я скажу. хоча знаючи наперед твою реакцію, вже й сумніваюсь. ти ж такий цинік, малий егоїст. не можна так. не можна так цинічно реагувати на все те, що я скажу. мені важливо відчувати розуміння, сприйнятливість з твого боку. для мене важливе твоє щастя, з тобою я філантроп-альтруїст. додай і ти трохи гуманності у своє ставлення до мене, вимкни хоч би на якийсь час свій цинізм, будь м’якшим, прошу. ти такий важливий.
я, в свою чергу, намагатимусь наповнити свій комунікаційний рівень. але нічого не вийде, якщо ти продовжуватимеш у такому ж дусі, бо я просто-напросто боюсь що-небудь сказати. я відмовчуюсь, аби тільки не почути від тебе чергову порцію цинічної репліки. давай шукати шляхи, давай протоптувати стежки, давай зустрінемось.