Коли щастя думає завітати до мене в серце я завжди шукаю в цьому якийсь підкол. Тоді коли все добре, я не вірю що це просто так. Починається депресія. Я багато думаю. З кожним разом знаходжу в собі безліч недоліків, через які я думаю, що не варта цього щастя. І всілякими способами намагаюсь відвернути від себе долю. При цьому кажу собі, що так має бути. Довожджу людям, що я хуйова і переконую себе в цьому. Не правильно я роблю. Я маю запевняти себе кожен раз, що я найкраща і все в мене вийде. Ну але чому ж я не можу бути нормальною? Я могла б вже безліч разів бути щасливою, але ні. Так бути не може. Я завжди повинна сидіти в гамні і жалітись на хуйову долю. Де логіка? Як завжди відсутня.