Ми часто плачемо за тим,

Що недостойне наших сліз,

Часто страждаємо за тих,

Хто ранить душу наче спис.

За тих, які не помічають

Гаряче серце, за грудьми,

За тих, які не розуміють

Тієї справжньої краси.

Ми їм даруємо тепло,

Даруєм ласки і надії,

Але для них це все одно,

Бо ми не входим в їхні мрії.

І ми весь час собі клянемся

Забути раз і назавжди,

Та в мить назад ми оглянемся,

Й побачим спалені мости.

Назад дороги не шукаємо,

Ми йдем вперед поки є сила,

Не ангелами ми стаємо,

Коли ламають наші крила.

Так, - ми слабкі до болю,

Ми віддаємось вирію подій,

Та більш за все ми любим волю,

Хоть часто ходимо в ланцюгу надій.