Ніколи не люблю кінець дня.
Тому що треба прощатися.
Здавалося б лише на ніч.
Та це не ніч.
Це бездна гомінкого часу.
Якого ніколи не вистачає.
Хоча його є вдосталь.
Дуже навіть вдосталь.
Та для нас його немає.
Зовсім.
І ніколи не буде.
Він просто буде парувати фіолетовим димом.
Смердючим димом спогадів.
Без яких нам ніяк.
Без диму і без спогадів.
Все, що в нас буде потім - це спогади.
Або ще щось.
Та кому я брешу?!
Нічого в нас не буде.
Лише нас самих.
І диму.
І спогадів.
І диму спогадів.
Банальщина повна, та правда.