Останнім часом я почуваюся дуже дивно, ніби - всім похуй. а я одна - однісінька. хоча всі здається і зі мною…але і в одночас всі мене кинули. я вирішила забути цю всю фігню, і поїхала у село. думала, що знайду там те, що потрібне мені..і знайшла. але не зовсім те, що хотіла. там я впала в повну дипресію. жорстоку та нещадну. мене рвало на шматки, з середини. але саме завдяки їй я отямилася, почала ностальгувати, та викинула на зовні всі свої думки. я заспокоїла себе…і от, що випливло з цього: я почала писати…писати вірші, про все те, шо мене зв’язувало в тугий вузол. про те, що так заважало мені, не давало дихати. і своєрідною мораллю одного з цих віршів було: Потрібно - це робити, не тому, що так треба, а тому, що ТИ так цього хочеш. і на даний момент, я буду дотримуватися цих слів. це буде моїм єдиним правильним вибором!
Не потрібно дозволяти комусь керувати собою. бо так ти точно ніколи не будеш "хазяїном" своїх думок. і колись тебе це доб’є
після того як я почула себе, сталося те, чого я хотіла найменше.
це капєц.