В момент повного реалізейшн оф зе сіт’юейшн захотілося тільки сісти на найближчий потяг чи автобус, і побрести на захараскане і точне заметене снігом кладовище, присісти на лавку яка була б точно вкрита цнотливо білим снігом, і тихенько заплакати. Тільки там, я б змогла заплакати щиро й повністю. Сказати, Йому, моєму Герою, про те, що знову налажала, що знову не провірила людину, що знову сама, взимку сама. І знову відчувши той вітер на своєму обличчі, я б зрозуміла, що Він мене чує. Я б розповіла, що ще здорова, але нарешті, кинула палити. Розповіла б, що мій шановний гість «Рак» ще не завітав. Так ось моя остання мрія, щоб хвороба, скосивши мого Героя та його дружину, забрала й мене з цього мерзенного світу, де я вже не можу знаходитися.
Я б вибачилися, що востаннє не прийшла сама, а привела, таки ж не провірену людину! І Він би напевне не був розчарований, бо і так все це знав, так само ясно як і те, що в найтяжчі моменти я дякую і молюся Йому.
Він – мій Бог. Він моє все, яке я втратила занадто рано. Я не жалкуватиму, що віддалася тобі. Я жалкуватиму, що спочатку покохала тебе, а потім віддалася, а ти спочатку переспав зі мною, а потім.. а так, ти так нічого й не відчував. Пробач, я забула. Я дякую, що оді я втрималася і не розказала тобі за Нього, хоч і не втрималася про «Рак».
Вся біда та іронічність в тому, що я спочатку тебе полюбила, а потім впізнавала. Вся біда в тім, що я перша відчула всю біду, а ти продовжив грати, навіть розуміючи, що не відчуваєш нічого. Вся біда в тім, що дзвоню тільки для того, щоб не дай бог, думаючи про тебе, голос в голові не заговорив не твоїм голосом. Я пишу, бо й справді хочу знати як ти. Дивлюся і все одно хочу цілувати. Ти періодично питаєш її як я, боючись, щоб не покінчила з собою. Так ні, я чекаю «Раку», тож дочекаюся. Так мені важко, але колись все пройде. Через якесь безкінечне колись, від тебе залишаться тільки два опіки на нозі.