На днях я мала декілька серйозниз розмов з серйозними людьми. На мене покалдено великі надії. Я маю відповідати за людину. Слідкувати за нею, щоб вона не влізла в гамно. Я маю застерігати її від всього поганого. Мені казали, що в мене хоча б є розум і розуміння, що можна, а що ні. Я можу передбачити наслідки того, що я зроблю. Інші(а) - ні. Мені звісно приєно, що мені довірили це. Але ця вся ситуація сама по собі дуже депресивна. Я переживаю за те, чи справлюсь. Я не завжди можу бути поряд, тоді коли потрібно. Дуже вже не хочеться підвести людей і віру в саму себе. Довго думала над цим. І розумію, що просто потрібно зробити це! Інакше я буду нище плінтуса. Думка людей про мене змінеться. Мені вже не довірять нічого серйозного. А це дуже імовірно. Так як я завжди кажу мамі " Мені потрібна робота в майбутньому, яка буде приносити мені задоволення, радість і сміх. Я завжди хочу сміятись, так як зараз. І потім мати таких же людей, які оточують мене зараз!" Чесно, поки писала ці слова на очі накотились сльози. Я розумію наскільки мені повезло! Повезло з друзями, які дають мені віру в себе, в свої сили, які приносять мені радість. Повезло з школою, яка вчить жити. Взагалі я задоволена своїм колом спілування. Це збірка зовсім різних між собою людей. В них різні вподобання, смаки і цінності в житті. І з кожним з них в мене є щось спільне. І мене не тільки цікавлять гульки, а й моє подальше життя.
Взагалом все зараз якось так. Це більш душевний пост, аніж просто пост, як я провела день.