Час-як повна жменя піску, тільки розгорни долоню
і він поллється днями крізь пальці.
Ти можеш вийти з мережі зв’язку, можеш
загубитись хвилею світла між цих забутих Господом станцій.
Небо й далі буде схожим на старий, відболілий синець,
який сонцем ніколи не зійде.
Віра, терпіння, безкорисна любов -все звелось на нівець.
А ти ще досі подумки танеш в його обіймах.
Руки тремтять, зіниці в агонії звузились.
Знаєш,
він почне цінувати все, що у вас було,
коли ти нарешті його залишиш.
Бо ми вчимось цінувати тишу через надлишок музики.
…
Може, це початок кінця?
Серцем бийся, не здавайся нізащо без бою!
Забудь, все що гнітить, все що він колись обіцяв…
І тоді чорна смуга життя може стати насправді злітною.