у далекому дитинстві в мене було все, що треба:
улюблені друзі, дахи п'ятиповерхівки, светрики теплі,
пес, що при зустрічі крутить хвостом,
не було жодних сусідів.
лише я і кілометри неба зверху.
хліб із маслом і цукром, річка, від води в якій тамує подих,
ніяких думок що до зачіски і потреби в нових кедах/сорочці.
хоча, я досі люблю лежати у купі лисття жовтого,
та посміхатись вже зовсім не хочу.
досі переслідує синьоокий хлопчина зі світлим волоссям,
тоді все здавалось таким простим і чарівним,
цілунки у щоки, пасма, що спадають на очі,
дорога до дому і терпкий запах полину.
перший велосипед і перше падіння, що призвело до космічних синців,
ніяких болей за ребрами, тільки ззовні.
бабуся, що пече купу смачних млинців,
тепле ліжко і сповіді тихим голосом про майбутні подорожі.
пальці у чомусь солодкому, мабудь малина.
дірки на джинсах і перщі розчарування у тому, що те, що ми любимо має кінець,
музика (моя довговічна залежність) в навушниках беззупину,
прощавай, дитинство.
ти в моєму сердці назавжди спокою острівець.

тепер купа проблем, що звалились на голову.
я за одного багаття в інше, заплющивши очі, стрибаю.
вже не кричу від нового болісного сполоху.
і не вірю у те, що когось покохаю.
тамуючи подих рятуюсь від запахів, що можуть нагадати минуле,
не люблю масло і млинці тепер їм рідко (готувати зовсім не хочеться),
квартира тепер мій осередок тепла, а про інше тепло я забула.

діти стают дорослими, коли просинаються у самотності.

mar.teen