Into the Wild

Сьогодні сонце сіло не за мою мечеть.
Важко дихати, наче правда у горло в’їлась
найгострішим у світі мечем.
Я впираюсь долонями у попереки
вологих, порослих мохом і тишею стін.
Погляд падає додолу, а вечір вдягає на ноги
свою ледь помітну, в’язану спицями долі тінь.
Якби серце твоє було тільки м’язом, друже,
якби…
Ти б ніколи його об камінь самотності не розбив.
А тепер що? Тебе виїдають докори сумління
та нестерпне бажання піднятись нарешті з колін.
Ти потенційний в’язень буцегарні слів, невинна жертва
апетиту розбещених поколінь.
Якби міг ти вирватись з цієї невгамовної рутини,
з її сталевих лещат.
Якби ніхто тобі не дорікав за те, що з опалу дім свій покинув.
Взявши в дорогу лиш компас та дощового плаща,
бо спокій там,
де народжується з гірського лона кришталево чиста ріка,
де південний вітер розминає від втоми твою натруджену спину.