Від серця ніби щось відірвали. Не вгамуюсь я ніяк. Мені цього довго ще не зрозуміти. Хочеться вже вилити душу. Так хочеться! Вже вкотре я сама себе загнала в глухий, тупий і чорний куток. Не можу вибратись ніяк. Хочеться вже на волю! Ця клята хвороба ще більше знесилює мені і збільшує мої страждання. Збільшує хвилювання про те, як там ті кого люблю. Чи не забули вони мене. Хоча деякі не знають мого дійсного відношення до них. Треба набратись сміливості і сказати. Байдуже якщо не зрозуміють і засміють. Я заспокоюсь. Але спочатку декілька днів проведу в неймовірній депресії. Ну а потім постараюсь забути. І далі в мене вже будуть інші проблеми. Час від часу звичайно, що буду згадувати, але не буду так вже перейматись. Це все буде, якщо вийде не на мою користь. Ну а якшо ж на мою, то мої пости будуть переповнені щастя і радості. В них будуть вкладені хвилювання і всі приємні емоції. Ніби нове життя. Якось буде так.
Взагалом зараз мені не живеться щось. Багато того, що наболіло. Але я навіть не знаю, що саме і як мені буде потрібно вилити ту заповнену гамном душу. Але ж якось воно буде. Приємне за цю неділю тількі вчоранші телефонні розмови. Дуже вже вони мене насмішили і порадували. Мені було добре. З тобою так завжди. Навіть по телефону.
Всім щастя:*