Слухаю пісні та пригадую абсолютно все, що було. Так вже набридло мені жити спогадами, так набридло. Щодня може статись щось таке, що також буде моїм спогадом. Та я лише дарма забиваю непотрібними думками свій розум. Як мені набридла ця буденність, мені все набридло. Навчання просто на грані краху. Мої нерви на межі. Я вся ніби обмотана колючою проволокою, це просто жах. Нема заради чого існувати. Лише любі, мама з татом. Єдині. Інше- все пусте, так як я для них теж пусте. Моя душа кричить. Ніколи не відчувала себе настільки безпомічною. Настільки не хочу завтра прокидатись, завтрашній день, знаю, що краще не стане. Можливо буде й гірше. Всі проблеми душать мене. Гризуть з середини. Я не можу впоратись. І не буду. Буду терпіти, до останнього. Лише це мені залишається. Бридко дивитись на людей. Стільки ненависті я ще не відчувала, ніколи. Загалом я добра, навіть занадто. Але моя зліть зараз може дати прояви поверхнево, не хочу. Чудово знаю, що можу наробити дурниць, та вже їх роблю. Треба дати цьому край. Та як? Я не знаю як, не знаю. В мене настільки все важко, заплутано, що я сама тічого не тямлю. Абсолютно. Єдине за що я зараз хвилююсь це навчання, з яким я просто катастрофічно не можу впоратись, мені нереально важко. Як ніколи. Але я намагаюсь, я стараюсь. Та все як проти мене. Чорна полоса якась. Та вона вже досить довго триває. І думай, догадуйся як дати цьому всьому раду. Сил ні на що не вистачає. Хожу, як паморок. Та все ж відволікаюсь, хоч якось але все ж таки не думаю. Хоча б на хвилинку дати спокій. Просто мені так хочеться забутись. На день просто забути, не думати про всі ці турботи, проблеми. Це все так виснажує. Хочу пропасти. Поїхати. Що небудь. Куди небудь. Аби не тут. Не зараз. Не з ними. Нічого не хочу