Щодня прокидаючись вона відразу вмикала комп’ютер. Ні, вона не чекала повідомлення ні від кого. Вона читала так звані «книги». Історії нікому не відомих людей. Вона живилася цими розповідями. Не жила своїм життям, вона жила мріями. Співала птахам, шепотіла морю. Не розуміючи нікого, хотіла зрозуміти себе. Усміхалася, в думках помирала. Смішила всіх, - так вона чудова актриса. І ніхто цього не знав. Не знає і досі..
Щодня прокидаючись вона відразу вмикала комп’ютер. Вона писала не думаючи, розповідала усе і всім. Ні. Не усе. Та усім. Така маленька, наївна та дурна. Лягала раніше в ліжко, щоб побільше помріяти, - поринути в ідеальний для неї світ. Любила тишу. Сиділа вдома. Не вміла довіряти, але довіряла всім; не вміла пробачати, але пробачала всім. Слабка. І ніхто не знав..
На замерзлих вікнах малювала свою історію, і досі читала історії інших. Нічого не виходило. Ніхто не вірив, ніхто не слухав. Лише пташки, лише море. Вона боялася, але усміхалася. Актриса. Мама дивувалася, але мовчала. Пройде. Не пройшло. Її розуміла музика. Та й вона інколи просто відверталась від неї. До нудоти. Пташки відлітали. Але повертались. Вірні. Батьки не розуміли. Крики. Їй важко було промовчати. Та вона все мовчала. Така ж наївна. Усім вірить, крім себе. Люди тікали від неї. Вона зі слізьми відпускала.
Росте. Щодня прокидаючись вона вже не вмикає комп’ютер. Не читає на комп’ютері. Купує книги. Тепер не шепоче, а кричить морю. Повністю видихає, так і не вдихнувши толком. Хоче самостійності. Дурна. Досі всіх смішить. Вічна роль. Одна. Актриса. Кричить у небо. Пташок нема. Вона пробачила. Їм. Собі. Закохується. Та мовчить. Тримає у собі та вбиває щосекунди. Батьки мовчать. Вона втікає від себе. Мала ще. Все шукає нову роль.
Все таки вона мала наївна актриса.