В дитинстві я думала, що найголовніше в житті - це стати важливим, успішним, щоб тебе впізнавали, поважали! Я хочу сказати, що найголовніше тоді було для мене те, що мене всі люблять!! Я така дівчинка була..ну, активна! Президент школи, староста класу, відмінниця в навчанні, спортсменка, музикою займалася…малювала, педант вдома, чемненька…
А що зараз? практично нічого не змінилося…просто мені вже 22, а я знаю звої можливості і не використовую їх. Якось в дитинстві все встигалося, виходило..а тепер мені це не потрібно, не хочу я цього. Не бажаю бути для всіх хорошою, щоб мене любили. На жаль, зараз мені потрібна любов максимум 5 осіб(моїх мами і тата, сестри, бабусі, коханого, якого немає…хоча він є, проте ми ніколи не будемо разом, на те є об*єктивні причини..)
Так от! Вже згубила думку…ми виросли і вже не те вважається щастям, не тому віддаємо перевагу, не ту музику слухаємо, не ті слова використовуємо…Ні, розвиток- це та ще річ, потрібна, важлива…Але ностальгія за мною ходить слідом і вже давно!!!
Поверніть мені моє тяжке і цікаве дитинство!!! я хочу мислити як тоді, не хочу цього бруду, брехні…Так.я стала брехати оточуючим і в першу чергу собі..
Зараз мені найголовніше, щоб мене розуміли…щоб моє чуттєвість розцінювалася не як дивина, а як мислення нестандартної людинки…Так, людинки, бо великою мені напевно не дано стати…Хоча, якщо дуже захотіти…