Темрява екстра-чорного шоколаду солодко втягувала мене у свої обійми жовтневого вечору. Та пристрасть до солодощів тремтіла від пронизуючого холоду, тож їй було не до самовтішення, а до тепла, яке нині не зайдеш ні на вулиці, ні поклавши руки на ще холодну батарею, ні у чиїйсь посмішці. Бо ж нема нікого, окрім попутніх дорожніх ліхтарів та світлофорів, які жовтувато - гарячим світлом відбивалися в моїх очах, створюючи ілюзію наявності тепла у моїй душі.

Весь соціум, оце все, що зветься "навкруги"-це все потойбіччя. Мій світ живе у мені ж, відділяючись товстелезним кордоном по контуру мого тіла. І та малородюча незорана земля, що у тому світі, все ще так наївно чекає на приземлення корабля інопланетної істоти, яка принесла б з собою невичерпний запас тепла.

Те, що за межами наших очей, існує тільки для того, щоб не дати змінити колір нашого мозку чи ув`янути нашій душі в межах наших нутрощів, чи то, як кажуть, у межах нашого внутрішнього світу.

Тож у людини немає нічого, окрім того, що всередині. Та й цієї людини немає ні в кого, бо нікому вона й не потрібна. Навіть власна тінь покине її у чужій темряві.

І якщо ж нині вулиці освітлюються лише променями з раритетних лампочок вуличних ліхтарів та світлом із вікон найближчих будинків, то темряму в душі людини розвіє лише її розум.