Я утомився.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті - хіба на мне, як хвиля на берег. Не тільки ласне, а і чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не може бути самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і зажди стрічаю людину.

Так, ти стаєш мені по дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишину землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і ти сама ти, в своїй розмаїтності кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою.. я не можу бути самотнім.. Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячи інстинкти. Весь жах, весь бруд існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене.. мої руки, мій розум, мою волю і моє серце.. Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечнних "мусиш".

Я утомився.

М.Коцюбинський "Intermezzo"