За вікном у мене ось уже другий тиждень лежить мертвий голуб. Майже як
в анекдоті про мертву чайку ("Синку, оно мертва чайка! - (Син,
дивлячись в небо): - Де?!") Не знаю, як його спіткала смерть саме
там, де він і його товсті й тупуваті небесні побратими зазвичай їли
зерно чи кинуті нами з вікна хлібні окрайці. Лежить собі, немов убитий соколом, як на картинці. Я його якось не відразу й помітила. Бо небесні побратими мертвого голуба, живі,
товсті, брудні й нахабні, так само цілою зграєю приземлялись на кусень сірого та брудного асфальту під вікном похарчуватися. І мало того, що присутність мерця їх не відлякувала,
декотрі з них не гребували дієтичним голубиним мясом. Хтось би з огидою називав їх канібалами, а хтось би померлого голуба справжешнім буддистом, мені, дивлячись на
сірий трупик і цільні шматки закамянілих сухарів довкола нього,
робиться сумно з нальотом примітивної філософії: оно накидали тобі
такої прошеної їжі, а ти вже й не годен її їсти. Як там було? "Не
просіть у Бога хліба не у слушний час, бо обернеться каменем". От мені
й ілюстрація. Шкода, правда, що я не Бог. Ато би точно мала достатньо
довгу швабру, аби спихнути трупик із дашка, аби мені не розкладався до
весни аж тут.