оскільки висказатись мені майже нема кому - терпи вьюві.
сьогодні я з ним говорила. справді, скажати майже нічого не змогла, я б поговорила з ним ще раз… але проблема в тому, що коли я щоразу хотіла щось сказати - у мене тремтів голос, навертались сльози і я ледве не плакала. а потім їхати в маршутці додому думаючи про цю розмову і плакати.. ммм.. я так хотіла щоб ти цього не бачив! я так хотіла щоб ти не бачив, що я слабка! але ти побачив..блять.. думки матами і то, якщо хоч якісь думки виникають.. я думала, мені вже буде пофіг, але..
буть моя воля…
я б все змінила..
я б повернула мою осінь 2011..
тобі добре, ти навіть не скучаєш..
а я..
блять чекати знов стільки часу поки все пройде?
вийшов такий собі курортний роман, який мене мучить і вбиває мою душу.
я ще досі не можу прийти в себе, мабуть я дуже хвора тобою. тільки моя хвораба не така, яка була у тебе. в мене вона не сірник.. а наївна.. ті самі граблі… все те саме. зараз я сижу і вже якусь там годину підряд плачу. дякую тобі за все. за те що справді закохалась я вперше. це були нереальні почуття. але осінню. мабуть, зараз це важче пережити тому що це вже вдруге я почуваюсь іграшкою, якою погрались і викінули з серця і пам'яті..