Можливо ти десь рятуєш себе думками про самогубство, або сигаретою біля під’їзду, я не знаю. Я взагалі не знаю нічого про тебе, я не знаю навіть твого імені. Може тебе вже і немає на цьому світі, лежиш собі під землею, чекаєш приходу людей, які вже і не пам’ятають який ти був на вигляд, та вони приходять, хоч і раз в рік, але приходять, і тебе це тішить. Дай мені хоч якийсь натяк на те, що ти дихаєш, щоб мої будні набули такого бажаного спокою. Ти рятуєш мене кожного ранку, не знаю, хто ти, та від думки про те, що ти скоро будеш поруч, я не боюсь осінньої темряви. Деколи я сиджу в маршрутці і уявляю, що декілька днів тому, в ній же їхав і ти, можливо навіть на тому ж місці сидів. А раптом ми вже зустрічалися, а я навіть не звернула на тебе уваги серед натовпу людей? Так буває ж, ідеш по вулиці, навкруги метушня, а в наушниках чути відлуння твоєї улюбленої пісні, і все відходить на другий, якщо не на третій, план, а з тім всім і ти.

Я вірю в твої ранкові погляди, в недопиту тобою каву, в сотні не виказаних, знову ж таки тобою, думок, я вірю в тебе, в твоє існування. За ці роки вірування, тебе вже можна сміливо назвати моїм особистим Богом, а нічні думки про колір твоїх очей-молитвами. Ти є в моїй голові, є в кожній клітинці мого нікчемного тіла, в кожному грамі повітря.